Село під гаєм
Під час набігів турків і татар (1672-1699) Коблинський замок був частково зруйнований. Жителі Коблина переселялися в ліс вздовж річки Ікви. Таким чином, під дубовим гаєм виникло нове поселення – Підгайці.
Перша письмова згадка про село Підгайці датується 1570 роком. Наприкінці 1648 року козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького вступило на територію нашого краю. Шляхи козацького війська проходили через село Підгайці, про що свідчить давній курган, козацька могила, яка знаходиться в північно-західній частині села, ліворуч шосейної дороги Підгайці-Млинів.
В 1962 році тракторист Йосип Кравець виорав керамічний горщик, в якому виблискували монети XVIІ століття. Це також свідчення перебування козаків на території нашого села.
1795 року в Коблині поміщик граф Красицький побудував церкву на честь святих Бориса і Гліба. У 1887 році на її місці парафіяни звели нову дерев’яну церкву та дзвіницю. У ній збереглися копії метричних книг з 1799 року. Церква володіла однією десятиною городів, 13,5 десятинами орної землі, 10 десятинами сінокосу.
Опис цієї землі, виданий поміщиком Максиміліаном Красицьким, зберігався в архіві Волинської духовної консисторії. До церкви приписаний приход села Підгайці (дворів – 61, прихожан - 495). В різні давні часи територія сіл Коблин, Ужинець, Підгайці і Озліїв перебували під владою Литви і Речі Посполитої.
На кладовищі села Озліїв збереглося 7 захоронень княжої доби, кам’яні хрести.
Чехи в історії підгаєць.
У Підгайцях наприкінці ХІХ на початку ХХ століття проживало чимало чехів, які масово пересилилися у 1856-1863 роках. Прибули вони в нашу місцевість у пошуках нової долі після поразки у битві при Білій горі з австрійцями.
14 вересня 1870 року група підгаєцьких чехів брала участь у зібранні, яке відбулося у Дубні, де вони прийняли російське підданство та склали присягу. Цар дарував чехам деякі громадські свободи. Але і ці невеликі поступки були скасовані вже у 1894 році. Переселенцям забороняли мати школи, купувати землі, позбавили самоуправління. Цей указ Побєдоносцева сприяв переходу чехів у православ’я. До скасування кріпосного права 1861 року жителі села були кріпаками панів Сперанського та Нарвуда, котрим належало 800 га. землі.
Своєрідним був чеський побут, архітектура, звички. У землеробстві надавали перевагу хмелярству, вирощуванню пшениці, картоплі. Для обробітку землі чехи використовували багато невідомого для місцевого населення сільськогосподарського інвентаря. Так вони навчили підгайчуків нового способу садіння картоплі під плуг. Не маючи можливості купувати великі площі землі, вони приділяли велику увагу переробному виробництву. Було побудовано два цегельних заводи, млин, маслобійня (мали пристрій для переробки молочної продукції зібраної від населення), пивоварня. Завдяки їм значно зріс культурний рівень села. Тут працював салон фотографії, танцювальний зал і пивний бар, в яких були великі естетичні вимоги: одяг повинен бути святковим, не курити, не говорити неденцурні слова, не сваритися, не вживати сильних алкогольних напоїв. Село поділялося на дві частини – чеську та українську. Працювала чеська школа. На цей час у Підгайцях проживало 117 чехів православного віросповідання. Чехів римо-католицького віросповідання було 198 осіб.
У вирі політичних подій.
В січні 1918 року в селі Підгайці проголосили радянську владу. Чимало підгаєцьких хлопців влилися в ряди Першої кінної армії Будьонного. Влітку 1919 року в селі Ужинець в хаті К.Радчука розміщувався штаб Будьонного. Двічі туди приїздив з Дубна К.Є.Ворошилов для проведення мітингів.
Побувала у Підгайцях і армія С.Петлюри. Його бійці були розквартировані по хатах. Згодом відбулася велика битва з більшовицькими військами під селом М’ятин і петлюрівці відступили. В серпні того ж року наступала армія новоствореної Польської держави. 19 вересня 1920 року наші села опинились в руках поляків. Внаслідок радянсько-польського миру 1921 року Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся, Галичина увійшли до складу Польської держави. Села ввійшли до Волинського воєводства, Дубенського повіту, Млинівської гміни. Вже 21 травня 1921 року волинський воєвода Ян Кжаковський видав розпорядження про заборону української мови в державних і громадських установах. Підгаєцька початкова школа стала двомовною з переважанням польської мови.
У 1931 році у Волинському воєводстві 52% жителів були неписьменними. Низьким був рівень охорони здоров’я. Населення страждало від хвороб. У Дубенському повіті був один лікар на 41,7 тисяч населення. Вартість хірургічної операції становила 50-80 злотих.
В селі Підгайцях жителі самі обирали солтиса (старосту) із самих авторитетних господарів. У 30-ті роки солтисом був Гордіюк Орест Прокопович, який побував на з’їзді в Познані, де представляв інтереси
українців. У відповідь на утиски і національний гніт, наступ на православ’я патріотично настроєна українська інтелігенція створює осередки „Просвіти”. В селі була заснована хата-читальня і драматичний гурток, який ставив виставу „Назар Стодоля.”
1 вересня 1939 року Гітлерівська Німеччина вторглася у Польщу.
17 вересня 1939 року на основі секретного протоколу пакту Молотова-Ріббентропа Червона Армія перейшла польсько-радянський кордон. В наших селах була відновлена Радянська влада. Вводилися порядки, які раніше були у Східній Україні. Розпочалася колективізація, яку селяни сприйняли недоброзичливо і це відвернуло їх від існуючої влади. Першим сільським головою у 1939 році став Пилип Терентійович Коро бей (загинув під час ВВв під Волгоградом).
Ніхто не забутий. ніщо не забуте.
Про початок Великої Вітчизняної війни жителі села дізналися, коли на світанку 22 червня фашистські літаки бомбардували аеродроми у Дубні і Аршичині. З перших днів війни захищати батьківщину від ворога пішло більше 120 жителів нашої сільської ради.
Під час окупації села фашисти знищили місцеве самоврядування. Народ не хотів миритися з поневолювачами. Хтось обстріляв на Луцькому шосе фашистську машину. Озвірілі фашисти обступили одну вулицю в селі Ужинець, що простяглась вздовж шосе і спалили 12 сільських хат. У цьому полум’ї згоріла сім’я Семенюк Харитини, Котюка Григорія (його дружина, двоє дітей і брат.) П’ятнадцятирічну дівчину, яка втікала до лісу, нагнали танками, розстріляли з кулемета та розтерзали її тіло гусеницями. На території Підгаєцької сільської ради за роки війни, під час бомбардувань і в ході військових дій було знищено 60 дворів, 20 дівчат і юнаків відправлено на роботу в Німеччину.
В кінці січня, на початку лютого 1944 року розгорнулися запеклі бої Радянської Армії з німецькими окупантами, в ході яких німців назавжди було вигнано з Млинівщини. Село Підгайці було визволено воїнами восьмої гвардійської червонопрапорної ровенської дивізії, зокрема 29 гвардійським кавалерійським полком, військами 13 –ї армії у взаємодії з партизанами в ході Рівненсько-Луцької операції.
В оперативному зведенні радянського інформаційного бюро за 6 лютого 1944 року повідомлялось (з архівних даних): „Западнее и юго-западнее Ровно наши войска с боями оволодели районными центрами Ровенской области: Острожец, Млынов, Мизоч и заняли несколько других населенных пунктов.”
Взвод під командуванням В.О. Двінянінова визволяв села Підгайці та Ужинець. Прибув він до села Ужинець 1 лютого 1944 року і розмістився в хаті Деркача Кузьми. Після того, як було звільнено Млинів, воїни 50 кавалерійського полку робили спроби визволити село Підгайці. Два рази відбивали фашисти наступ наших військ, які наступали з лісу.
Дев’ятого лютого 25 гвардійський полк закріпився на рубежі Млинів-Маслянка. У цей час один стрілецький батальйон разом з 46 гвардійським полком вибили німців із сіл Підгайці та Ужинець. Повністю село визволене від фашистів 10 лютого 1944 р.
За визволення цих сіл загинуло 91 воїн, 9 невідомих солдат. Загиблих воїнів захоронено в братській могилі в Підгайцях, де 1971 році жителі села спорудили обеліск слави.
На фронтах війни загинуло 111 жителів села. Ті, кому судилося вижити і дійти до самого Берліна, повернулися в рідне село і разом з іншими жителями підняли його з руїн. Золотими літерами викарбовано імена загиблих односельців на обеліску слави, який спорудили жителі села в пам’ять загиблим односельчанам.
Село у післявоєний період.
У вересні 1949 року в селі Озліїв створено колгосп „Правда”. На прикладі своїх сусідів, селяни села Підгайці у 1949 році створюють колгосп і називають його „Більшовик.” Першим головою новоствореного колгоспу був Гриць Івона. 3 вересня 1949 року засноване колективне господарство в селі Ужинець імені 16 партз’їзду.
Протягом одного року все село кооперувалось. Вже в 1950 році була повністю завершена колективізація.
Колективне підприємство „Більшовик” швидко росло і розвивалось. Підвищилась врожайність нив, зросло поголів’я худоби.
В березні 1956 року була створена партійно-кандидатська група, очолювана комуністом Партицьким Павлом Францовичем, яка сприяла організаційному і господарському зміцненню колгоспу.
Однак господарство виявилось малим, щодо широкого розгортання продуктивних сил. Ще в березні 1951 року колгосп „30-ти річчя України” (Млинів) об’єднався з колгоспом імені Карла Маркса (Слобода) і одержав назву імені Андрєєва. А в 1956 році цей колгосп перейшов в колгосп „Правда”. Колгосп „Більшовик ” (Підгайці) приєднався до колгоспу „Правда” (Озліїв) в березні 1958 року і одержав назву „Правда”. Правління колгоспу знаходилось в селі Підгайці.
За роки діяльності колгоспу значно покращився матеріальний добробут населення села. Насамперед село було електрифіковане, стало розбудовуватись, почали проводити природній газ, асфальтовувати дороги.
За сумлінну працю члени колгоспу були нагороджені орденами та медалями (188 чоловік), в тому числі „Ветеран праці” отримали 159 чоловік.
За роки 11 п’ятирічки, за часів головування Харитинюка Анатолія Васильовича, господарство 4 рази нагороджувалось Перехідним Червоним прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ за участь та успіхи в Всесоюзному соціалістичному змаганні. Господарство було одним з найкращих в області. Зокрема, при агрономі В.Я.Михащуку було досягнуто рекордного показника по врожайності зернових. Кожен гектар в середньому по колгоспу видав по 52 центнери збіжжя.
В 1998 році колективне сільськогосподарське підприємство „Правда” реорганізоване в приватне сільськогосподарське підприємство „Правда”. Директор приватного господарства – Мельничук Володимир Михайлович.
Дзвони пам’яті.
На початку війни певні надії на німецьку армію покладала організація українських націоналістів (ОУН), але влади на Україні німецькі фашисти не збирались ділити ні з ким, і це відчули ватажки ОУН. Поступово вони теж втягнулись у протистояння окупаційній владі. Оскільки більшовики боротьбу проти українського націоналізму не припиняли ніколи, то й в умовах німецької окупації України не збирались йти ні на яке примирення з ОУН, а навпаки, будь-якими засобами намагались дискредитувати ідеї націоналістів і їх лідерів у створенні незалежної Української держави.
Звільнивши Україну від німецької окупації, радянська влада починає боротися з проявами націоналізму, непокорою радянській владі. Селяни недоброзичливо відгукнулись до колективізації. Однак ці перетворення супроводжувались масовими депортаціями населення. Стосувалось це тих, так званих власників куркульських господарств та сімей, з яких походили члени ОУН або тих, хто підтримував зв’язки з німцями. Тисячі уявних „ворогів народу” без усякого попередження і суду арештовували силоміць, вивозили до Сибіру та Казахстану, де вони працювали в невільницьких умовах без права пересування за межі визначеної території. Багато депортованих гинули ще в дорозі, або від голоду цілими родинами на місцях призначення. Сім’ї репресованих вивозились в Сибір, на Урал, в Казахстан, Архангельську область, Комі АРСР, а їх житло передавалось у державний фонд.
В середині 50-х років опір ОУН-УПА припинився у зв’язку з великою перевагою радянських сил. Із Підгаєцької сільської ради репресовано:
- Климюк Михайло Гнатович
- Климюк Микола Гнатович
- Климюк Євгенія Гнатівна
- Климюк Хома Антонович
- Клим’юк Павло (сім’я)
- Климюк Лариса Петрівна
- Пасічник Анастасія Максим.
- Гордіюк Михайло Орестович
- Клим’юк Кіндрат (сім’я)
- Себало Ганна Андріївна
- Себало Йосип Семенович
- Климюк Євгенія Гнатівна
- Клим’юк Мокренія
- Гриніва Марія Тимофіївна
- Хаврук Йон Андрійович
- Бубська Ганна
- Бубський Олександр Якович
- Михальчук Олексій Євтухович
- Вознюк Надія Григорівна
- Панасюк Андрій Гаврилович
- Шевчук К.Ф.
- Лебідь Любов Михайлівна
- Климюк Микола Гордійович
- Магель Ольга Хомівна
- Магель Микола
Після розвінчання культу Сталіна було звільнено з місць позбавлення волі і із заслання більшість політичних в’язнів. Їх було реабілітовано, багато з них посмертно.
Після здобуття Україною незалежності воїнам ОУН-УПА споруджено постамент. 25 серпня 1996 року відбулось пере захоронення останків воїнів Української Повстанської Армії загинули в бою з частинами НКВС.
Наше сьогодення.
Підгайці, центр сільської ради, знаходиться за 9 км від районного центру, за 20 км від залізничної станції Дубно. Селом проходить автошлях. Поблизу села протікає Іква. Населення – 1589 чоловік. Сільраді підпорядковані села Коблин, Озліїв та Ужинець.
Голова сільської ради – Голоюх Жанна Ярославівна,секретар – Дрина Людмила Никодимівна.
По Підгаєцькій с/р обрано:
- депутатів с/р – 15 чоловік;
- членів сільвиконкому – 4 чол.;
- депутатів районної ради – 3 ч.
На території сільської ради є:
с.Підгайці діє ФАП-фельдшер Новак З.І.,с. Ужинець – Кепін О.Г.
Будинок культури с. Підгайці - керівник - Котуза Оксана Павлівна, клуб с.Ужинець – Яков’юк І.Н., публічно– шкільна бібліотека – Козел Т.Р.
Кількість пам’ятників та пам’яток культури – 3, зв’язок: АТС – 1, всього телефонів -141.
Територія сільської ради – 4169,4 га., в тому числі:
- с/г угідь – 2252,7 га.
– сінокосів – 36,2 га.
– пасовищ – 69,5 га.
У приватній власності громадян – 375 га.землі. Видано сертифікатів – 746 штук та 746 державних актів на право приватної власності на землю.
На території Підгаєцької с/р діють фермерські господарства:
- „Іква”, фермер Шишко Я.В., 18 га. землі;
-„Мрія,” фермер Парфенюк К.І., 21,33 га . землі.
Зареєстровано 13 суб’єктів підприємницької діяльності.
Побутове обслуговування:
- майстерня по ремонту взуття
- майстерня по пошиттю одягу
- послуги перукаря.
В селі Підгайці в 1989 році збудовано храм в честь Івана Богослова. Очолює релігійну громаду отець Володимир Левандовський.
В 1998 році КСП „Правда” реорганізовано в ПСП „Правда”, директор Мельничук Володимир Михайлович.
В наявності приватного сільськогосподарського підприємства: машинно-тракторний парк, 3 рільничих бригади, 3 ферми великої рогатої худоби, 1 свиноферма, млин, пилорама, їдальня, закуплено 2 ларки.
В ПСП „Правда” працює 318 чоловік. В наявності підприємства 2245 гектарів посівної площі.
Коблин.
Перші поселення припадають на пізній палеоліт, який тривав понад 30 тисяч років. Розташовувались вони на узліссі, біля річки Ікви і складалися з 5 – 8 жител округлої форми споруджених з кісток і бивнів мамонтів. В кожному поселенні проживало від 25 до 50 осіб.
До третього тисячоліття до нашої ери населення засвоїло землеробство і скотарство. Першим злаком, який освоїли наші предки, був ячмінь.
Бронзовий вік тривав до початку І тисячоліття до нашої ери. Наші предки належали до племен шнурової кераміки. Крім землеробства і скотарства вони займалися виготовленням високоякісних знарядь – сокир, кинджалів, списів. Бронзові речі цього періоду були знайдені на околицях села Коблин.
У 6 – 7 столітті на нашій території проживали племена, які були спадкоємцями зарубницької та черняхівської культур. Основою господарських занять населення було плужне землеробство і тваринництво. Розвивалися ремесла, металургія, ковальська і ювелірна справа, обробка каменю, ткацтво, обробка деревени і кості, теслярство, гончарство.
Львівські вчені І. К. Свєшніков і В. М. Конопля, які проводили археологічні дослідженн на території села Коблин, виявили стоянки первісних людей, які свідчать про те, що ця територія була заселена задовго до першої письмової згадки про поселення.
Сьоме століття було періодом укріплення старих і виникнення нових міст. Першим містом, що виникло на нашій території було місто Коблин. Вперше документально місто згадується в акті від 18 червня 1428 року. Це була грамота великого князя Литовського Вітовта, котрий на весілля князя Василя Острозького з княжною Ганкою дарує нареченій в довічне користування Новоставці, Бозківці, Коблин, Озліївку, Ступно.
У 1545 році Коблин належав пану Яну Монтовту, який оголошує, що задля захисту свого маєтку від нападників він хоче збудувати тут замок. Влада дала згоду і власникові Коблина дозволялося оселяти в місті купців, ремісників, завести ярмарки і торги, будувати корчми і шинки. Рівнинна місцевість та наявність річки Ікви, яка в той час була повноводною і використовувалась для судноплавства, створювали сприятливі умови для розширення міста і збільшення його населення. Згодом у місті було створене самоврядування і міщан наділено Магдебурзьким правом. Так виникло в першій половині 17 століття місто Коблин.
Назва міста, за переказами старожилів, походить від того, що у давнину під час ловлі риби один селянин сказав «Коб лин попався» - звідси й Коблин.
Сучасний стан.
Сьогодні село Коблин відноситься до розряду вимираючих. В ньому нараховується 38 дворів і проживає біля 80 жителів, переважно люди похилого віку. До 70 років функціонувала початкова школа, але у зв’язку з тим, що кількість дітей шкільного віку зменшилась її було закрито. У 1887 році на місці старої церкви, яку в 1795 році побудував граф Красицький на честь святих Бориса і Гліба, парафіяни звели нову дерев’яну церкву і дзвіницю в якій і зараз проходять богослужіння.
Причиною того, що велике торгове місто перетворилося на село, а згодом взагалі стало вимирати послужило ті події, які проходили на нашій території. У 1672 – 1699 роках чимало бід населенню Волині принесли набіги татар. Надзвичайно потерпала Волинська земля, як і вся Південно – Західна Україна, від турецьких загарбників. Під час набігів турків і татар Коблинський замок було частково зруйновано. Жителі міста, рятуючись від нападників, переселялися в ліс вздовж річки Ікви. Таким чином під дубовим гаєм виникло нове поселення – Підгайці.
Оскільки село Коблин розташовувалось за три кілометри від шосейної дороги Дубно – Луцьк, утруднювало діставання жителів села до інших населених пунктів, мешканці Коблина поступово почали переселятися в Підгайці та інші саела. Ті, хто залишився жити в селі працювали, переважно, в колгоспі «Правда» та заготівельній конторі, яка розташовувалась в селі Підгайці. Правління колгоспу «Правда» село Коблин було визнане неперспективним і тому не проводилась його газифікація , що стало також, вагомою причиною для переселення його мешканців.
Мальовнича природа, сприятливі екологічні умови, цікаве історичне минуле Коблина ще можуть повернути село до життя.
Легенди рідного краю.
Усе має свій початок. Річка починається із джерела, плід - із зерна, будинок – із першого каменя, який лягає у фундамент. А з чого починається історія нашого народу? Слава Богу, що збереглися хоч перекази та легенди, які доносять до нас таїну первоначал.
Ці легенди збираються по крупинці, і, можливо, є і певні неточності та недостовірності, бо час до нашого сьогодення доніс не всю правду, однак, по – моєму, не в цьому суть. Суть у тому, що історія не померкла, і ми маємо змогу, прочитавши ці матеріали, хоч подумки заглянути у минулі роки.
Що ж таке легенда? Легенда – це переказ про певні (здебільшого реальні) події чи окремих людей, оповитий казковістю і фантастичністю. Легенди у прозовій формі розповідають про походження народу, різних міст і сіл, про найважливіші історичні події та улюблених народних героїв.
Легенди які вміщенні в даному матеріалі були записані з уст старожилів села, а саме: Новосад Леоніда Карповича, Коробей Федора Архипівна, Юхимчик Ганна Степанівна, Підвальний Захар Романович. Вони передаються з покоління в покоління.
Також частково було використано матеріали Євгена Цимбалюка «Млинівщина: погляд у минуле».
І назвали квітку лілеєю.
Гарні на Україні дівчата і колись були, і тепер. Давно – давно захотів ватажок розбійників татарських забрати всіх дівчат, усіх до одної, деяких залишити у себе в гаремі, а інших віддати до Стамбула і дорого продати.
Наказав ватажок своїм головорізам їхати за дівчатами.
Було це святої неділі. Дівчата зібралися біля озера, захотілося їм скупатися, повеселитися. Скупавшись, дівчата заплели одне одній коси і пішли у танок. Та раптом вони побачили розбійників, що з усіх боків почали наближатися. Що ж робити? Може спробувати перепливти озеро і втекти до сусіднього села? Та на протилежному березі теж видно розбійників.
- Я краще втоплюся, ніж потраплю до їхніх рук. Хоча б у такий спосіб залишуся в Україні, на рідній землі, - сказала одна з дівчат.
- І я, і я, … теж , і я - почулося звідусіль.
Недовго думаючи, дівчата кинулися у глибоке озеро. Вода враз сховала від ворожих ворогів ніжних дівчат. І в тому місці на світанку з’явилися білі квіти, що тягнулись з води до сонця, вітаючи світло. Їх прозвали ліліями. Вони завжди прокидаються із сонцем .
Село під гаєм.
Назва походить від слова «гаї ». навколо села росли кущові рослини – терен, верболіз, ліщина.
Під час набігів турків і татар (1672-1699) Коблинський замок був частково зруйнований. Жителі Коблина переселялися в ліс вздовж річки Ікви. Таким чином, під дубовим гаєм виникло нове поселення – Підгайці.
Перша письмова згадка про село Підгайці датується 1570 роком. Наприкінці 1648 року козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького вступило на територію нашого краю. Шляхи козацького війська проходили через село Підгайці, про що свідчить давній курган, козацька могила, яка знаходиться в північно-західній частині села, ліворуч шосейної дороги Підгайці-Млинів.
В 1962 році тракторист Йосип Кравець виорав керамічний горщик, в якому виблискували монети XVIІ століття. Це також свідчення перебування козаків на території нашого села.
1795 року в Коблині поміщик граф Красицький побудував церкву на честь святих Бориса і Гліба. У 1887 році на її місці парафіяни звели нову дерев’яну церкву та дзвіницю. У ній збереглися копії метричних книг з 1799 року. Церква володіла однією десятиною городів, 13,5 десятинами орної землі, 10 десятинами сінокосу.
Опис цієї землі, виданий поміщиком Максиміліаном Красицьким, зберігався в архіві Волинської духовної консисторії. До церкви приписаний приход села Підгайці (дворів – 61, прихожан - 495). В різні давні часи територія сіл Коблин, Ужинець, Підгайці і Озліїв перебували під владою Литви і Речі Посполитої.
На кладовищі села Озліїв збереглося 7 захоронень княжої доби, кам’яні хрести.
Легенда про пісню.
Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці – любов до господарювання, німці – дисципліну і порядок, діти Росії – владність, Польщі – здатність до торгівлі, італійці отримали хист до музики.
Обдарувавши всіх, піднявся Господь Бог зі свого трону і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута в вишивану сорочку, руса коса переплетена синьою стрічкою, а на голові багрянів вінок з червоною калиною.
- Хто ти? Чого плачеш? – запитав Господь.
- Я – Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові пожеж. Сини мої на чужині, на чужій землі, на чужій роботі, вороги знущаються із вдів на сиріт, у своїй хаті немає правди і волі.
- Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти роздав. Як же зарадити твоєму горю?
Дівчина хотіла вже піти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її.
- Є у мене національний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це пісня .
Узяла дівчина – Україна дарунок і міцно притисла його до серця. Поклонилась низенько Всевишньому і з ясним обличчям і вірою понесла пісню в народ.
З тих пір дивує весь світ українська народна пісня.
Про Україну.
Древня легенда розповідає, що на світанку нашої землі Бог оглядав творіння рук своїх і втомившись сказав зробити перепочинок. Земля де опустилися Бог з Ангелами була вельми багатою на сонце, на звірів, пташок. А найбільше сподобалися Богові люди того краю. До якої хати не зайшов він зі своїми супутниками, всюди їх зустрічали з хлібом і сіллю. Так сподобалася Богові та місцина, що він став часто сюди навідуватись, кажучи: Рушаймо у край!
Кажуть, з того і пішла назва нашої держави : Україна.
Кобзарська сотня.
Співцями нашої історії, нашої слави української були бандуристи й кобзарі.
Розповідають, що на Запоріжській Січі була кобзарська сотня. В одному з боїв сили були рівними. Билися вони, билися, вже сили кінчаються , а перемогу одержати ніяка сторона не може.
І тоді гетьман наказав покликати кобзарів. Як заграли вони «Метелицю», десь сила взялася у козаків. Вщент розбили ворога.
Мати Божа – покровителька козаків
Козаки були люди дуже побожні і дбали про свою церкву. Вони дуже шанували Матір Божу. На Січі була церква на честь Покрова Пресвятої Богородиці – з іконою. На іконі був напис: «Ізбавлю і покрию люди моя…», а від запорожців, під іконою, знаходилась стрічка з написом: «Малим, покрий нас чесним Твоїм покровом і ізбави нас від всякого зла».
Збираючись у похід на ворога, козаки вислуховували молебень до Богородиці, повернувшись щасливо з походу, поспішали до неї з щирою молитвою. Під час читання Євангелія вони тримали щаблі, наполовину витягнені із піхов, на знак того, що готові щохвилини боронити свою віру.
